Найдорожче, що є в людини — це її репутація і людська гідність

Ірина Подоляк, 116 виборчий округ
Стандартно

Революція гідності змінила світогляд та ментальність українців. Події на «Майдані» встановили нові стандарти життя і якісно вищі вимоги до політиків. Сьогодні ми хочемо бачити у парламенті нових людей, інтелектуальних, досвідчених, кваліфікованих патріотів, які використовуватимуть мандат не для власної наживи, а працюватимуть задля розвитку та зміцнення України, і кожного з нас зокрема. На щастя, передвиборча гонка 2014 року показує, що уже не потрібно з двох зол вибирати менше. Тепер серед охочих стати народним депутатом є люди, за яких не соромно віддати свій голос. Власне до таких належить Ірина Подоляк, керівник управління культури Львівської міської ради, яка вирішила балотуватися до Верховної Ради від «Об’єднання «Самопоміч» у 116 мажоритарному окрузі. В інтерв’ю нашій газеті пані Ірина розповіла про здобутий у Львові досвід, а також поділилася планами щодо роботи у парламенті.

Пані Ірино, чому Ви вирішили присвятити своє життя культурі  та розвитку у Львові зокрема?

Я вирішила присвятити життя своїй дитині, як кожна нормальна мама, а не культурі …(сміється). Насправді, я хотіла бути хірургом, але не дібрала балів у Львівський медичний і пішла працювати в ясла вихователькою, щоб не сидіти на шиї у батьків. Це була середина 80-х і треба було мати для вступу або великі зв’язки, або великі гроші. У нас не було ні того , ні іншого, тільки моя золота медаль зі школи.  А культура…Скільки себе пам’ятаю, багато читала, цікавилася музикою, малярством, театром   –  мистецтвом загалом. Це завжди було моїм природним середовищем, бо культура працює з емоціями людини, а розвинута емоційна сфера є джерелом радості. Крім цього, уже в дорослому віці прийшло усвідомлення, що мова культури є універсальною, це є «м’яка сила», яка дає можливість досягти бажаних позитивних результатів через співпрацю, діалог, взаємну підтримку і спільний розвиток. Культура – це вакцина проти війни. І до цього розуміння ми, на жаль, ще й досі не прийшли, а лише замусолили саме слово.

…А де ви вчились, працювали?

Вчилась на українській філології львівського університету, потім Василь Куйбіда запросив мене очолити прес-службу міської ради, працювала у Тараса Возняка в культорологічному журналі «Ї», паралельно співпрацювала з Агентством США з міжнародного розвитку, яке на той час мало кільканадцять проектів у Львові – підтримка сільського господарства, малого та середнього бізнесу, створення Прес-клубу у місті.  Тож  не тільки культурою єдиною. Життя більше і розмаїтіше.  Потім вчилась на юридичному… Досвід, очевидно, дався взнаки і Любомир Буняк запросив мене очолювати відділ закордонної співпраці ЛМР. Цю працю ми продовжили і з мером Андрієм Садовим. На міжнародній арені Львів почав себе позиціонувати як великий міжнародний і культурний центр. І ось два роки тому  міський голова запропонував мені очолити управління культури.

Коли Ви приступили до цієї роботи, чи довелося вам щось змінювати?

Мої попередники, за що я їм дуже вдячна, привернули велику увагу до Львова, як туристичного центру, міста вуличних фестивалів, а це збільшило потік інвестицій до міста, яке стало ще більш розпізнаваним не тільки серед українців, а й європейців. Нас почали позиціонувати як культурну столицю України. Такі процеси не робляться самі по собі. За кожним з цих масштабних зрушень стоїть команда кваліфікованих людей, які розробляють стратегію розвитку та втілюють її.

Коли я прийшла в управління культури, ми з командою вже мали розуміння, що нам потрібно іти вглиб процесів, більше спілкуватися з львів’янами, професійними середовищами, менеджерами культури. Вуличні фестивалі процвітають, вони незалежні, місто їх не фінансує, бо вони є комерційними практично усі, крім вуличного театрального фестивалю «Золотий Лев». Однак, є системотворчі, смислотворчі неприбуткові фестивалі, які збагачують і розвивають професійне мистецтво і піднімають рівень  сприйняття Львова і львів’янами, і світом, як важливого центру  культурного впливу. Це і фестиваль «Контрасти», і «Віртуози», і Фестиваль давньої музики, і Тиждень актуального мистецтва, і Форму видавців, і Wizz-Art, і «Драма.UA» – вони формують обличчя Львова на культурній мапі Європи, такі фестивалі формують наших дітей і це для мене найважливіше, бо чим освіченіші, просунутіші і обізнаніші наші діти, тим вони конкурентніші, тим більше можливостей перед ними відкривається в житті, а це є мрія всіх батьків – аби їх діти були щасливими і успішними. Ми підтримуємо ці фестивалі усіма можливими способами.

Також почали системну співпрацю з бібліотеками. Хочемо, щоб вони перетворилися з книгозбірень на осередки соціально-культурного розвитку громади.  Відомо, що першим місцем для людини є дім, друге місце – це робота, а бібліотеки мають всі ресурси, щоб стати «третім  місцем», адже це приміщення, інтернет, купа книжок, зали, де можна з приємністю і користю провести вільний час, де можна вчитися і пізнавати світ впродовж усього життя, знаходити однодумців. Ми вже закінчуємо створення першої в Україні медіатеки на вулиці Мулярській, куди запросимо вас вже у жовтні. Це буде відкрите місце для людей будь-якого віку, де кожен зможе отримати корисну інформацію, скористатись інтернет-ресурсом . Маємо у медіатеці проблему з «доступністю», бо нема коштів на пандуси і спеціальний ліфт для візочників, але створили благочинний фонд «Бібліотеки для людей», де акумулюватимемо кошти на це, звертаємося до спонсорів. За кошти фонду, наприклад, вже облаштували вуличну терасу у бібліотеці на Симоненка.

Ви впровадили в звичайну практику конкурсний підбір керівників установ. Це широко обговорювалося у соціальних мережах, в ЗМІ…

Так, ми запровадили систему відкритих конкурсів на посади керівників установ культури. Наші люди доволі скептичні щодо прозорості будь-яких призначень, але ми на цьому наполягаємо і системно тримаємо свою лінію. Час доводить, що це єдиний нормальний спосіб знайти належного керівника. Маємо позитивні зміни і у Шевченківському гаю, і у театрі ім. Лесі українки, і у Парку культури.

Є розуміння того, що прості, недорогі проекти, які знаходять емоційний відрух у людей, можуть мати великий солідаризуючий ефект і вплив за загальний культурний простір міста і країни. Наприклад, «вуличне піаніно» на Ринку, яке ми встановили ще влітку минулого року, відбулося як дивовижне мистецьке явище у період Майдану, і фотографія нашого львівського Маркіяна Мацеха  за фортеп’яном перед рядами міліціонерів облетіла весь світ.

Що є найважливішим – почали «децентралізацію культури». Повернулися обличчям до мікрорайонів. Не секрет, що деякі Народні доми занепадали, зокрема на Збоїщах, на Білогорщі. Там керівниками були призначені молоді, освічені і творчі люди, які є фантастично успішними і відданими роботі і громаді серед якої працюють. Ясна річ, що не все було легко і просто, але є діалог, є робота, є розвиток…

Ірина Подоляк, 116 виборчий округ, Самопоміч

Однак, чому Ви вирішили боротися за місце у Верховній Раді? Українці вже давно звикли, що кожен хто йде у парламент, перш за все переслідує власні фінансові цілі та лобіювання певних інтересів. Які мотиви спонукали Вас долучитися до передвиборчої гонки?

Найдорожче, що є в людини – це її репутація і людська гідність. Мене так виховали мама з татом. І тому я не планувала політичної кар’єри.  Я просто хочу, щоб не плювали на мою домовину, фігурально висловлюючись. За всі роки, що я працювала в ЛМР, не знайдеться жодної людини, яка б сказала, що я корупціонерка, що я брала хабарі або ж лобіювала чиїсь інтереси.

Зате у парламенті ми маємо протилежну ситуацію. Ми маємо непогану Конституцію і непогану законодавчу базу, але кожен президент і кожна Верховна Рада міняють їх «під себе». Жодна політична партія не має такого професійного, рішучого і,  що головне, патріотичного ядра, такої команди, як має «Об’єднання «Самопоміч». Це доконаний факт і це є ті люди, з якими ми маємо спільні моральні цінності.  Наше завдання – бути чесними, не втрачати зв’язок з громадою, бо ми там є для того, аби інтереси людей забезпечувати, це є та команда, частиною якої для мене бути велика честь. Всі люди, які мене знають, підтвердять, що я люблю працювати, мені це подобається. Люблю робити проект, бачити його результати і ті переваги, які він приносить людям.

Чи Ви вже знаєте, що будете змінювати в Україні, якщо станете народним депутатом?

Те, що всіх зараз є найнеобхіднішим – це однозначно закінчення війни і припинення смертей українців. Отже найперше – це формування нової воєнної доктрини і відмова від позаблокового статусу. Реформа місцевого самоврядування це те, що принесе користь кожному мешканцю України, Ленвандівки, Збоїщ, Білогорщі, Рясного. Це те, що мають відчути наші діти і наші батьки вже сьогодні. Нам необхідний справедливий розподіл повноважень і бюджетних коштів. Львів – місто, яке має прибутки, але існуючий Бюджетний кодекс і податкове законодавство не дає можливостей цими прибутками скористатись. Якщо б ми мали хоча б 70 %  податків з прибутків місцевих підприємств, ми б мали добрі можливості для розвитку інфраструктури міста і міськрада перетворилась би у функціональний центр надання послуг.

Ну, і звичайно культура, бо ми далі про це не говоримо і не приймаємо рішень, а відсуваємо на маргінеси. Наше ставлення до культури як виключно до розваги, призвело до того, що сьогодні ми маємо війну. Ми не розмовляли, не дискутували, не мали серйозних діалогів з реальними людьми з Донбасу чи Криму, та що там, навіть з галичанами, щодо нашої спільної хати, щодо правил, щодо того, де рушники повісити, де колиску, а де фортепіано поставити – з людьми, які не є професіоналами, а лише споживачами культури ніхто не розмовляв.

Мабуть, у кожного львів’янина виникне запитання: звідки у простого чиновника кошти на виборчу кампанію?

Очевидно вас цікавлять не тільки гроші на вибори, а й мій особистий фінансовий стан? Я сповідую в міру скромний і в міру комфортний спосіб життя. Типовий середній клас. Жила і на тисячу двісті гривень в місяць і на п’ять тисяч… В мене, як і в кожного, були дуже різні періоди і коли  постійно жила в борг, і коли я позичала друзям. Мені завжди допомагали батьки. Єдина донька, знаєте, це так по-галицьки. На моїй картці завжди було дві-три тисячі гривень  –  я банально не маю часу їх потратитиJ.

Щодо виборчої кампанії, то, хочете вірте, хочете ні, але станом на сьогодні всі, хто зголосився зі мною працювати, роблять це безкоштовно. Після реєстрації я матиму рахунок, на який збиратиму кошти і буду вдячна за будь-яку пожертву тим людям, які не просто покладають на мене надії, а мене знають.

Все ж, у чому Ваша унікальність? Чому ви зможете?

Країна змінилася, змінилися люди. Грошові мішки, популісти, які вважають народ  примітивним і всеїдним організмом, дискредитовані життям, зараз не це важливо. Важливі чесні, рішучі, дієві і відповідальні люди у владі. Якщо таких якостей у політиків не буде сьогодні, то «завтра» може ніколи не настати. Те, що інші обіцяють, я виконую. Принаймні таким було все моє попереднє життя. Оце моя найбільша перевага.  Є лише одна маленька проблема: отак, коли працюєш все життя, а не лише демонструєш себе, то під вибори усвідомлюєш, що нема твоїх фотографій з полів бурхливої діяльності))

Розмовляв Володимир Дедишин.
Фото Микита Горбань.